КЦІ взяла участь у науково-практичному семінарі “Мученики – джерело свободи Церкви”

У п’ятницю 10 червня старший викладач кафедри церковної історії о. Тарас Бублик узяв участь у науково-практичному  семінарі «Мученики – джерело свободи Церкви». Семінар був організований Постуляційним центром беатрифікації й канонізації святих УГКЦ та Інститутом історії Церкви.

Отець Тарас Бублик був модератором першої частини заходу та мав доповідь на тему «Ісповідники віри УГКЦ – архівні дослідження та польові свідчення». Метою виступу було представлення на прикладі життя та діяльності владики Володимира Стернюка необхідності залучення різнорідної джерельної бази у процес історичного дослідження кандидатів на започаткування беатифікаційного процесу.

Ось кілька цитат з доповіді:

“… родина Стернюків – це показова родина для цього часу /міжвоєнний період ХХ ст./ – поєднання духовної та національної еліти: дідо по батькові – народний учитель; мати владики – Євгенія – рідна тітка провідника ОУН Євгена Коновальця; а у свою чергу – вони обидва є дітьми в священичих родинах. До того ж, рідний брат архиєпископа навчався у Богословській академії, став священиком, не підписав православ’я і за нібито антирадянську діяльність був засуджений у 1950 р. на 25 років виправничих таборів. Після повернення працював як підпільний священик.”

“Після допитів і очних ставок з іншими арештованими 29 червня 1947 р. о. Володимиру було висунуто звинувачення за статтями 54-1 «а»[1] і 54-11 КК УРСР за зв’язок із представниками антирадянської підпільної націоналістичної організації, мовляв він під видом релігійних обрядів приймав присягу на вірність ОУН[2]. Отець Стернюк на допитах і очних ставках заперечував свій зв’язок з членами ОУН. З огляду на це слідчим довелося давати справу на доопрацювання і змінити статтю звинувачення – ст. 5-33 КК УРСР[3].

Тут хочу зробити власну ремарку щодо цих протоколів допитів. Як на мене, слідчі  вимагали від майбутнього владики зраду сповіді, бо відповідно до слів свідків всі розмови з о. Стернюком відбувалися в контексті Сповіді і тому будь-які його свідчення стали б зрадою таємниці Сповіді. Я вважаю цей факт беззаперечно сильним аргументом на користь його чесноти”.

“Єпископську хіротонію о. Володимир Стернюк отримав з рук місцеблюстителя Глави УГКЦ владики Василя Величковського 2 липня 1964 року з правом наступництва і призначенням на Перемишльську єпархію. В 1969 році владика Василь був арештований та засуджений на три роки ув’язнення. Радянська влада після арешту владики Василя (Величковського) в 1969 році взяла «під особливий контроль» єпископа Володимира (Стернюка): протягом кількох місяців 1969 року у нього було проведено три обшуки[1]. Владика Володимир став «героєм» антиуніатської книги Романа Дубовика «Справжнє обличчя унії» (1971 р.), у котрій він був представлений як один з активістів «уніатства» у Львові, помічників арештованого владики Величковського[2].

У 1972 році після звільнення з тюрми владика Василь (Величковський) виїхав з Радянського Союзу «без права повернення», і тому єпископ Володимир очолив УГКЦ в Україні як місцеблюститель”.

“В часи підпілля греко-католицьке духовенство назагал не дотримувалося канонічних приписів щодо єпархіяльних кордонів. В час підпілля виробився принцип, відповідно до якого підпільно свячені отці підлягали радше своєму владиці-святителю, а не місцевому єпарху. Владики рукопокладали тих осіб, котрих знали, або особисто готували, незважаючи на їхнє місце проживання. Також кандидатів від монастирів переважно святили «їхні» владики, як наприклад, владика Софрон (Дмитерко) святив василіян, а владика Никанор (Дейнега) – студитів. Тому духовенство, особливо молодшого віку, не зважало на єпархіяльні кордони і займалося душпастирською працею, де це було необхідно[1]“.

“Як єпископ Володимир Стернюк зосередився на кількох ділянках церковного життя в підпіллі

• забезпечення єпископської тяглости в підпіллі (наявність єпископів-помічників; у документа зі зібрника «ПП-х ЙС» згадується що у 1970-х рр. він своїм наступником призначив о. Івана Чорняка) – його ставленики продовжували працювати вже після виходу УГКЦ з підпілля (Вороновський і Сабрига)
• Навчання кандидатів на священство (контроль за підбором кадрів, переклад з французької мови підручника з морального богослов’я, іспит перед свяченнями, висвята, надання прав на душпастирювання) Знайомство під час навчання з о. Йосифом Головачем мало продовження. Владика Володимир, за свідченням біографа владики Йосифа Юрія Коссея, разом з владикою Олександром Хірою в будинку Головача в с. Оноковці висвятив 18 священиків для Мукачівської єпархії[1].
• Підпільне книговидавництво (свідчення з антиуніатської брошури) «Довгими вечорами „святий отець” полоскав у проявнику фотокопії різноманітних наклепницьких листівок, що паплюжили радянський і державний та суспільний лад»[2].
• Управління – координація діяльності священиків та керівництво/порадництво (як єпископ він мусів вирішувати конфлікти та розвязувати канонічні казуси).
• Фінансова підтримка священикам (інтенції) і монахиням.
• Підтримка зв’язків з діаспорою (Рим – з Главою УГКЦ ЙС та МІЛ – писав листи; з діаспорним єпископатом: Також єпископи з України, а особливо владика Стернюк, скріплювали свої стосунки з діяспорою, висвячуючи одружених кандидатів на священство наприкінці 1980-х років для єпархій Північної Америки, оскільки тамтешні владики були позбавлені такого права[3])”.